Причини порушення слухового аналізатору

       Глибоким і стійким вважається таке ураження слухової функції, при якому процес розвитку протікає на дефективній основі і не виявляє ознак покращення ураженої функції, а лікувальні засоби виявляються неефективними.
       Усі порушення слуху поділяють на кондуктивні, нейросенсорні та змішані. Залежно від того, який відділ органу слуху постраждав, виникає та чи інша форма туговухості. При ураженні звукопровідного відділу (зовнішнє вухо, середнє вухо) може виникати кондуктивна туговухість (периферійне ураження слуху). Якщо постраждав апарат, який сприймає звуки (внутрішнє вухо, провідні шляхи, корковий центр), виникає нейросенсорна туговухість (центральне ураження слуху). При одночасному ураженні відділів, які проводять і сприймають звуки, виникає змішана форма туговухості. Звичайно при периферичному ураженні виникає туговухість, при центральному – глухота.
     У сучасній аудіології існують критерії, які дають можливість визначити причини виникнення слухових порушень: спадковість, уроджена туговухість (різні захворювання матері під час вагітності до 13 тижнів), недоношеність плоду, застосування ототоксичних препаратів із порушенням режиму їх вживання. Існує кілька причин зниження слуху після народження, які належать до набутих: загальносоматичні захворювання, травми внутрішнього вуха, черепно-мозкові травми.
      Уроджені порушення слуху зустрічаються значно рідше (приблизно у 25 % дітей з недоліками слуху), ніж набуті. Невірний внутрішньоутробний розвиток слухового органу може бути обумовлений впливом спадковості. Може бути успадкована часткова аплазія (недорозвиток) внутрішнього вуха, порушення розвитку середнього й зовнішнього вуха у вигляді відсутності барабанної порожнини та зрощення внутрішнього слухового проходу (антрезії). Спадковістю можна пояснити вроджену неповноцінність слухового органу, яка визначає нахил до тяжких порушень слуху, які викликані порівняно слабкими шкідливими впливами.
       У більшості випадків слухове порушення не передається безпосередньо нащадкам, але разом із тим імовірність народження аномальної дитини у батьків із дефектами слуху значно більша, ніж у чуючих. За даними статистики, майже 90% дітей, народжених від глухих батьків, не мають порушень слуху.
     Уроджене порушення слуху виникає як наслідок впливу на розвиваючий плід різноманітних шкідливих факторів із боку організму матері. До них відносяться вірусні інфекції (кір, грип), особливо у випадку їхнього виникнення у матері у перші три місяці вагітності, внутрішньоутробні інтоксикації хімічними, лікарськими речовинами, алкоголем, перенесення жовтяниці і неврологічних розладів. Слуховий аналізатор може бути уражений внаслідок травми плода.
      Набуті порушення слуху зустрічаються частіше, ніж вроджені. Серед причин, які викликають набуті недоліки слуху, основне місце займають інфекційні захворювання – менінгіт, кір, скарлатина, паротит, пневмонія. При менінгіті порушення слуху виникає унаслідок ураження апарату, який сприймає звуки, при інших інфекціях слухова функція може постраждати як у результаті ураження середнього вуха, так і в результаті захворювання нервового апарату, який сприймає. Захворювання апарату, який сприймає звуки веде, як правило, до важчих порушень слуху, ніж захворювання середнього і зовнішнього вуха. Ці переважно дитячі хвороби в останні роки рідше зустрічаються у зв’язку з удосконаленням профілактичних заходів, застосуванням нових ефективних засобів і методів лікування.
        Запальні процеси залишаються однією з причин широкого розповсюдження недоліків слуху. Від місця ураження апарату, який сприймає звуки залежить ступінь недуги. Запалення у зоні середнього вуха (отит) викликає менш тяжкі наслідки для слуху, ніж пошкодження внутрішнього вуха або слухового нерву. Пошкодження центрального відділу слухового аналізатора, тобто слухової зони кори головного мозку, та провідних шляхів можуть виникнути при крововиливах, пухлинах, енцефалітах. При таких ураженнях спостерігається або невелике зниження слуху, або так звана коркова глухота, коли втрачається здатність аналізу, синтезу, і, отже, розуміння того, що людина чує.
      Порушення слуху можуть виникнути у зв’язку із наслідками захворювань носа і носоглотки (хронична нежить, аденоїдні розрощування та ін.), які можуть викликати непрохідність органів середнього вуха і євстахієвої труби. Найбільші порушення слуху спостерігаються в тих випадках, коли ці захворювання переносяться в дитячому віці. Інколи ураження органів слуху відбуваються з причин захворювань, поєднаних у групу, яка отримала назву невритів слухового нерву. Ці захворювання слухового нерву і нервових клітин, які відзначаються особливою чуттєвістю до інтоксикації та бактерійних токсинів, призводять до повного або часткового випадіння слухової функції.
      Глухота буває абсолютною лише у виняткових випадках. Звичайно залишки слуху, дозволяють сприймати окремі дуже гучні, різкі і низькі звуки (гудки, свистки і т.ін.), проте розбірливе сприйняття мовлення звичайної гучності неможливе.
       Ураження слуху виникає при різноманітних травмах голови (пологових і наступних етапах). У першому випадку пошкодження слухового органу можливе внаслідок стиснення і деформації голівки плоду під час ускладнених пологів. Травми голови часто призводять до порушень слуху у грудному та переддошкільному віці.
         Слухові порушення інколи розвиваються внаслідок тривалого впливу дуже сильного шуму та вібрацій, при яких з’являється відчуття тиску або болю у вухах.
           В етіології порушень слухового аналізатору виділяють:
1. Захворювання зовнішнього вуха:
r атрезія зовнішнього слухового проходу – носить характер ураження звукопровідного апарату, тобто страждає головним чином сприйняття низьких звуків; сприйняття високих тонів зберігається, кісткова провідність залишається нормальною або навіть декілька покращується;
r сірчана пробка та чужорідні тіла.
2. Захворювання барабанної перетинки – головну небезпеку при проривах і розривах барабанної перетинки уявляє можливість проникнення інфекції до барабанної порожнини з подальшим розвитком гнійного запалення середнього вуха.
3. Захворювання середнього вуха:
r катар середнього вуха – спостерігається у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.      
     Основну роль у виникненні катару середнього вуха у дітей виконують аденоїдні розрощування у носоглотці. Лікування катару середнього вуха зводиться до відновлення прохідності євстахієвої труби;
r гостре запалення середнього вуха (гострий середній отит). Симптоми – біль у вусі, пониження слуху, підвищення температури.
r хронічне запалення середнього вуха (хронічний середній отит). Переходу гострого отиту в хронічну форму сприяє важкість інфекції та загальний ослаблений стан організму. Розрізняють дві форми хронічного гнійного середнього отиту: а) запальний процес обмежується тільки слизистою оболонкою середнього вуха, не переходячи на кісткові стінки барабанної порожнини; б) запальний процес переходить на кісткові стінки барабанної порожнини, викликає некроз (омертвіння) кісткової тканини, розростання грануляції і поліпів та супроводжується виділенням гною.
         Ускладнення при гострому і хронічному гнійному середньому отиті: запалення осередків сосцевидного відростку, запалення внутрішнього вуха (лабіринтит), параліч лицьового нерву, запалення мозкових оболонок (менінгіт), зараження крові (сепсис). Залишкові явища після запальних процесів у середньому вусі: стійке зниження слуху, оскільки повітряна звукопередача виявляється різко порушеною.
       Пониження слуху при таких рубцюватих процесах, може бути значним, не досягаючи, проте, ступеня глухоти, оскільки кісткова провідність в цих випадках зберігається. Повна глухота після запалення середнього вуха може розвинутися лише в результаті переходу гнійного процесу з середнього вуха у внутрішнє.
r отосклероз – процес, який розвивається в кістковій капсулі вушного лабіринту і полягає в розростанні кісткової тканини у області ніші овального вікна. У результаті такого розростання пластинка стремечка виявляється замурованою в овальному вікні і позбавляється своєї рухливості. Отосклероз є одночасно захворюванням середнього і внутрішнього вуха.
Отосклероз починається найчастіше в юному віці (15-16 років), але спостерігалися окремі випадки розвитку цього захворювання і у дітей. Хвороба полягає в прогресуючому падінні слуху і шумі у вухах; вона розвивається поволі, поступово, початок її часто залишається непоміченим, і хворі звертаються до лікаря звичайно вже у стадії вираженого порушення слухової функції. Отосклероз може призводити до різкої туговухості або навіть повної глухоти.
4. Захворювання внутрішнього вуха:
r дефекти та ушкодження внутрішнього вуха. У більшості вроджених дефектів внутрішнього вуха спостерігається недорозвинення кортієва органу, причому тим, що не розвинувся виявляється саме специфічний кінцевий апарат слухового нерва – волоскові клітини.
         Пошкодження внутрішнього вуха спостерігаються іноді у маленьких дітей при ударах голови (падіння з висоти); при цьому спостерігаються крововиливи у лабіринт та зміщення окремих ділянок його змісту. У цих випадках може ушкоджуватися одночасно також середнє вухо і слуховий нерв. Ступінь порушення слухової функції при травмах внутрішнього вуха залежить від протяжності ушкодження і може варіювати від часткової втрати слуху на одне вухо до повної двобічньої глухоти.
r запалення внутрішнього вуха (лабіринтит) виникає внаслідок: а) переходу запального процесу з середнього вуха; б) розповсюдження запалення з боку мозкових оболонок; в) занесення інфекції потоком крові.
          При серозному лабіринтиті вестибулярна функція в тій чи іншій мірі відновлюється, а при гнійному – у результаті загибелі рецепторних клітин функція вестибулярного аналізатору повністю випадає, у зв’язку з чим у хворого залишається надовго або назавжди невпевненість у ходьбі, невелике порушення рівноваги.
5. Захворювання слухового нерва, провідних шляхів і слухових центрів у головному мозку:
r неврит слухового нерву – включає не тільки захворювання стовбура слухового нерву, але й ураження нервових клітин, які входять до складу спірального нервового вузла, а також деякі патологічні процеси у клітинах кортієва органу.
        Інтоксикація клітин спірального нервового вузла відбувається не тільки при отруєнні хімічними отрутами, але і при дії токсинів, які циркулюють в крові при багатьох хворобах (наприклад, менінгіті, скарлатині, грипі, тифі, свинці). У результаті інтоксикації як хімічними отрутами, так і бактерійними наступає загибель всіх або частини клітин спірального вузла з подальшим повним або частковим випадінням слухової функції. Захворювання слухової області кори головного мозку, так само як і захворювання провідних шляхів, можуть виникати при крововиливах, пухлинах, енцефаліті. Однобічні ураження призводять до зниження слуху на обидва вуха, більше – на протилежне.
r шумові ураження – при тривалій дії шуму розвиваються дегенеративні зміни у волоскових клітинах кортієва органу, яке розповсюджуються на нервові волокна та на клітини спірального нервового вузла.
r повітряна контузія – дія вибухової хвилі, тобто раптового різкого коливання атмосферного тиску, звичайно поєднується з впливом сильного звукового роздратування. В результаті одночасної дії обох цих чинників можуть виникати патологічні зміни у всіх відділах слухового аналізатора. Спостерігаються розриви барабанної перетинки, крововиливу в середньому і внутрішньому вусі, зміщення та руйнування клітин кортієва органу. Результатом такого роду ушкоджень є стійке ураження слухової функції.
r функціональні порушення слуху – тимчасові розлади слухової функції, які поєднуються іноді з порушеннями мовлення. До числа функціональних порушень слуху відноситься також істерична глухота, що розвивається у людей із слабкою нервовою системою під впливом сильних подразників (переляк, страх). Випадки істеричної глухоти спостерігаються частіше у дітей.

Харатеристика дітей з порушенням слуху

       Слухом називається здатність організму сприймати та диференціювати звукові коливання за допомогою слухового (або звукового) аналізатора.
      Слуховий аналізатор включає периферійний, або рецепторний відділ (зовнішнє, середнє і внутрішнє вухо), середній або провідниковий відділ (слуховий нерв) і центральний, корковий відділ, який розташований в скроневих долях великих півкуль. Вухо є підсилювачем і перетворювачем звукових коливань. Силу, або інтенсивність, звуку вимірюють в децибелах.
       Різні порушення слухового аналізатора викликають неоднакові за ступенем вияву розлади слухової функції. Характер наслідків залежить і від часу виникнення патологічного процесу, який призвів до порушення слуху, і від того, якою мірою і в який період розвитку був порушений слух. Враховуючи ці два головні фактори, всіх дітей з розладами слуху поділяють на три категорії: глухих, пізнооглухлих, слабочуючих (туговухих).
       Не тільки розлад слуху, але й недостатність мовлення, яка виникає згодом, ускладнюють навчання цих дітей і визначають їх особливості, адже у розвитку дитини слух і мовлення тісно пов’язані між собою.
       До категорії глухих належать діти, слух у яких пошкоджений так, що вони самостійно не можуть використати його для розвитку мовлення. Найхарактернішою рисою їхнього розвитку є те, що вроджене або набуте в самому ранньому (домовному) періоді різке ураження слуху робить неможливим сприйняття мовлення інших і призводить до глухонімоти, тобто дитина не оволодіває звуковим мовленням без спеціального навчання, оскільки не може сприймати й наслідувати мовлення оточуючих.
      Навіть якщо в глухої дитини до моменту втрати слуху був сформований певний мовленнєвий запас (наприклад, при настанні глухоти в дворічному віці), за відсутності спеціальних прийомів навчання й виховання він досить швидко втрачається. Загальний темп психічного розвитку у глухих дітей уповільнюється. Однак створення спеціальних корекційних умов виховання, які активізують компенсаторні процеси, дає змогу поступово вирівняти їх психічний розвиток.
       Серед глухих людей розрізняють: а) глухих без мовлення (ранооглухлі); б) глухих, які зберегли мовлення у тій чи іншій мірі (пізнооглухлі).
       У ранооглухлих дітей різко обмежена можливість оволодіння словесним мовленням, що призводить до глухонімоти, оскільки дитина не може розбірливо сприймати чуже і власне мовлення, наслідувати оточуючим. Німота є наслідком глухоти. Як правило, у глухих дітей немає органічних (первинних) уражень мовленнєвого апарату, відсутність мовлення є вторинним порушенням. Це призводить до різних відхилень психічного розвитку, порушень зорового сприйняття, наочного мислення та інших пізнавальних процесів. У глухої дитини уповільнюється темп психічного розвитку. Навчання глухих дітей в спеціальних (корекційних) школах згладжує дефекти психічного розвитку, долає „німоту”.

      Пізнооглухлі – це категорія дітей, які втратили слух після того, як мовлення у них вже сформувалося, і тому збереглося тією чи іншою мірою. У пізнооглухлих дітей, внаслідок відсутності або різкого послаблення можливості слухового контролю за власним мовленням виявляються ті чи інші дефекти вимови.
      У пізнооглухлих може бути різний ступінь порушення слуху і різний рівень збереження мовлення (оскільки після виникнення порушення слуху без спеціальної педагогічної підтримки словесне мовлення починає розпадатися), але всі вони мають навички словесного спілкування, словесно-логічне мислення, яке сформувалося, в тому або іншому ступені. Для таких дітей на момент вступу до спеціальної (корекційної) школи (для слабочуючих) першочерговим завданням є засвоєння навичок зорового або (слухозорового) сприйняття мовлення, яке до них звернено.
      Слабочуючими (туговухими) називаються діти з частковою недостатністю слуху, що призводить до порушення мовленнєвого розвитку; до цієї групи відносяться діти зі зниженим слухом від 15 до 75 дБ; порівняно з глухими дітьми, слабочуючі діти мають такий слух, який допомагає їм на основі слухового сприйняття мовлення оточуючих засвоїти мінімальний, хоча і неповноцінний за своїм фонематичним оформленням, запас слів (Український дефектологічний словник, 2001).
      Категорія слабочуючих неоднорідна. Залежно від ступеня зниження слуху та від інших факторів слабочуючі діти відрізняються за рівнем мовленнєвого розвитку. Тому з педагогічною метою слабочуючих дітей шкільного віку поділяють на такі дві групи (Р.М. Боскис, 1988):
       1) слабочуючі, які володіють розмовним мовленням з невеликими недоліками: неправильна вимова, труднощі в оволодінні грамотою, деякі відхилення у граматичній будові та ін.;
           2) діти з глибокою мовленнєвою недорозвиненістю, тобто ті, які на початку навчання нагадують глухих (вимова різко перекручена, запас слів обмежений, аграматизм, інколи повна відсутність мовлення; обмежене сприйняття мовлення, з яким до них звертаються, та тексту, який читають).
       У багатьох мовах існують спеціальні терміни на означення туговухості (англ. – hardness of hearing, франц. – durete d’oreille тощо), однак досі в літературі не проведено чітку межу між туговухістю та глухотою, незважаючи на те, що між ними існує якісна різниця: при глухоті мовлення взагалі не сприймається, при туговухості сприйняття мовлення, хоча б і посиленого, збережене. На відміну від глухих, туговухі діти володіють залишковим слухом, який може бути достатньо ефективно використаний у процесі навчання, для спілкування з оточуючими та пізнання дійсності. На основі слухового сприйняття мовлення вони оволодівають обмеженим мовленнєвим запасом, який використовують у практиці спілкування.
       За часом виникнення розрізняють ранню та пізню глухоту. Рання глухота – ураження слуху, яке виникло в дитини у домовному періоді або на початку формування мовлення. Пізньою вважається глухота, що уразила дитину, яка вже володіла мовленням.
      У багатьох глухих спостерігаються порушення функцій вестибулярного апарату, яке найчастіше виникає при набутому ураженні слухової функції.
        Відчуваючи потребу в спілкуванні з довколишніми, глухі користуються міміко-жестовою мовою, тобто своєрідним засобом передачі інформації за допомогою міміки та жестів, кожен з яких має своє значення. У спілкуванні глухих із спеціально непідготовленими людьми, які чують, використання міміко-жестової мови вкрай обмежене. Тому найважливішу роль у вихованні глухих дітей відіграє формування у них словесного мовлення.
      У навчанні глухих використовується дактильна форма мовлення – ручна азбука. Вона замінює собою усне мовлення при спілкуванні між собою грамотних людей, що не чують. Дактильні знаки замінюють собою букви. У дактилології звичайно стільки ж знаків скільки букв є в рідній мові дитини.
      Дактилологія – важливий засіб формування словесного мовлення і спілкування глухих. Вона має наочний характер, легко сприймається і відтворюється дітьми. Дактилологія полегшує дітям з порушенням слуху засвоєння усного і письмового мовлення. Вона використовується і на заняттях, і в побуті.
      Пізнооглухлі діти, які втратили слух, але зберігли мовлення, мають певні переваги в розвитку слуху у порівнянні з дітьми, які мають вроджену глухоту або ранооглухлими. Особливе значення у навчанні і вихованні пізнооглухлих дітей має послідовне накопичення словарного запасу, розвиток усного мовлення і словесно-логічного мислення. При розвитку мовленнєвої діяльності пізнооглухлих дітей особливу увагу необхідно приділяти вимові слів і фраз. При обмеженій нагоді сприйняття розмовного мовлення пізнооглухлі компенсують це за допомогою навички читання з губ.
       В процесі навчання глухих дітей існує дві системи: білінгвістична (з’явилася не більш 25 років тому), яка передбачає використання двох засобів освітнього процесу – національного мовлення в усній, письмовій і дактильній формі та національного жестового мовлення; і комунікаційна, яка заснована на засвоєнні словесних форм спілкування і використанні усного мовлення. Застосування білінгвістичного підходу в навчанні глухих, свідчить про те, що глухих людей стали розцінювати як людей, що мають право на особливий шлях розвитку.
       Мовлення слабочуючих має свої особливості. Дитина деякі звуки не уловлює зовсім, інші сприймає неправильно. Вона спотворено чує слово, спотворено сприймає його і тому також спотворено пише і вимовляє його. Відносно слабкий словарний запас поєднується з неправильним засвоєнням і вживанням понять. Діти легко змішують предмети і дії, близькі по звучанню слова (бутилка-булка і т.ін.). Своєрідність мовлення слабочуючих дітей слід розглядати не стільки як недостатність, скільки як процес сповільненого поступового розвитку мовлення, який підлягає особливим закономірностям.
       Мовленнєві утруднення слабочуючих дітей сприймаються оточуючими як неуважність, неувага і навіть як інтелектуальна недостатність. Дитину часто лають, а іноді і карають за упертість, неграмотність, лінь, не розуміючи справжніх причин цих відхилень. У результаті таке неправильне відношення до дитини викликає у нього негативну поведінку (нерішучість, плаксивість, замкненість, невпевненість, дратівливість, негативізм). Тому обов’язковою умовою успішного розвитку слабочуючих дітей є правильно організоване виховання.
        Дослідження слуху проводиться у медико-педагогічних консультаціях, слухових центрах. На основі аудиометричного дослідження стає можливим диференційоване визначення ступеня зниження слуху.
       У наш час існують різні підходи до визначення ступеня розладу слухового аналізатора (Л.В. Нейман, Б.С. Преображенський, Е. Цвикер, Р. Фельдкеллер, H. Bienfait). Р.М. Боскіс розробила класифікацію школярів з розладами слуху з точки зору педагогіки.
        До першої групи входять діти, які не можуть самостійно використовувати власний слух для накопичення мовленнєвого запасу. При аудіометрії (інструментальний метод дослідження слуху) в них діагностується втрата слуху вище 70-80 дБ. Цю группу дітей відносять до категорії глухих.
       Другу групу складають діти з таким зниженням слуху, яке заважає їм навчатись у нормальних умовах. Їх слухова функція збережена і дозволяє хоча б мінімальне накопичення мовленнєвого запасу за допомогою слухового аналізатора. Цих дітей відносять до категорії слабочуючих.
      Згідно класифікації Л.В. Неймана (1977), втрата слуху у мовному діапазоні частот поділяється на 4 ступеня: 1 ступень – 25-40 дБ, 2 ступень – 40-55 дБ, 3 ступень – 55-70 дБ, 4 ступень – 70-90 дБ.
       За обсягом частот, які сприймаються, глухих дітей, які мають залишки слуху, можна поділити на 4 слухові групи, а саме: I група – діти, які сприймають лише найбільш низькі частоти (128-256 Гц); II група – діти, які сприймають низькі частоти (до 512 Гц); III група – діти, які сприймають низькі та середні частоти (до 1024 Гц); IV група – діти, які сприймають широкий діапазон частот (до 2048 Гц та вище).
        Розширення слухового обсягу до 1024 Гц підвищує можливе розрізняння мовленнєвих звуків, особливо голосних -а, -о, -у. Подальше розширення слухового обсягу супроводжується і подальшим покращенням розрізнення звуків мовлення.
         Л.В. Нейман також виділяє три групи слабочуючих залежно від величини втрати слуху в межах мовного діапазону: I ступінь туговухості – зниження слуху в мовному діапазоні не перевищує 50 дБ; II ступінь – до 70 дБ; III ступінь – зниження слуху в мовному діапазоні перевищує 70 дБ. У слабочуючих проблеми щодо самостійного оволодіння мовленням можуть виникнути вже при зниженні слуху на 15-20 дБ. Цей ступінь втрати слуху Л.В. Нейман пропонує вважати умовною межею між нормальним слухом і туговухістю. На його думку, умовна межа між туговухістю та глухотою полягає на рівні 80 дБ.
         За глибиною порушення слуху при туговухості можна приблизно виділити 4 ступеня – легкий, помірний, значний, важкий.
         До легкого ступеня туговухості відноситься сприйняття шепітного мовлення на відстані 3-6 м., а розмовного – 6-8 м.
         При помірному ступені туговухості шепітне мовлення сприймається – на відстані 1-3 м., а розмовне – 4-6 м.
        При значному ступені туговухості шепіт чутний на відстані не далі чим 1 м. від вушної раковини, а розмовне середньої гучності – 2-4 м.
        При важкому ступені туговухості розрізнення шепітного мовлення можливе на відстані не далі 0,5м, а розмовного – не більш 2 м.
         При туговухості у дітей особливо важливо враховувати не тільки ступінь зниження слуху, але і час, коли наступило це зниження.
        Інваліди з І ступенем туговухості сприймають розмовне мовлення на відстані понад 1 м, тобто мовне спілкування цілком доступне. Друга група інвалідів (ІІ ступінь) сприймає розмовне мовлення лише на відстані, меншій ніж 1 м. З цими інвалідами мовне спілкування утруднене. Інваліди з ІІІ ступенем туговухості розмовного мовлення не сприймають, мовленнєве спілкування з ними можливе лише за допомогою голосу підвищеної сили.
       Навіть незначне зниження слуху, яке рано виникло, може перешкоджати нормальному мовленнєвому розвитку. На відміну від глухих, слабочуючі діти здатні розрізняти знайомі слова, які вимовляються голосно, та відтворювати контур незнайомого слова, яке сприймається на слух. Як правило, вони розрізняють усі голосні та частину приголосних. Залежно від ступеня зниження слуху спостерігається більша або меньша обмеженість мовленнєвого запасу, яка супроводжується неправильним уживанням слів.
       Специфічні особливості розвитку різних категорій дітей, які страждають на розлади слуху, зумовлюють необхідність диференційованого корегуючого підходу до їх навчання та виховання.
       Втрата слуху та недостатній розвиток мовленнєвої діяльності призводять не тільки до ускладнення пізнавальної діяльності, але й до погіршення функціонального стану дітей з порушеннями слуху, що перешкоджає їх соціальній адаптації в оточення однолітків, які чують нормально.
       Кожна група інвалідів з ослабленим слухом потребує різного підсилення звуків. Проте спільним для них є те, що всі вони, навіть діти з Ш ступенем туговухості, можуть більш-менш самостійно оволодівати мовленням на основі слухового сприймання.
         Під впливом соціальних факторів, серед яких провідним є фактор спеціального навчання і виховання, особи з порушенням слуху успішно працюють у промисловості та сільському господарстві, навчаються у вищих навчальних закладах, займаються суспільною діяльністю, досягають успіхів у науці, мистецтві, літературі та спорті.
      Для дітей з порушеннями слуху, що досягли шкільного віку, організовані спеціальні навчально-виховні установи: школи для глухих і школи для слабочуючих (мають два відділення), де вони отримують цензову середню освіту, можуть продовжити освіту у вищих навчальних закладах, займатися громадською діяльністю.

Міопія загальна характеристика

     Міопія (короткозорість) - захворювання очей, яке проявляється порушенням зору при розгляданні предметів на далекій відстані. При розгляданні на близькій відстані зір не порушено.
    Прийнято виділяти три ступені міопії: слабку - до 3.0 діоптрій, середню - 6.0 діоптрій, високу - понад 6.0 діоптрій.
     За перебігом розрізняють міопію непрогресуючу і прогресуючу, коли зір продовжує погіршуватися.
      Прогресуюча міопія - це хвороба очей, при якій силу лінз слід збільшувати в рік більш ніж на 1 діоптрію. Прогресуюча міопія може викликати серйозні ускладнення, які в подальшому вимагають хірургічного втручання. Також прогресування міопії може розвиватися повільно і закінчитись із завершенням росту організму. Іноді міопія прогресує безперервно, досягає високих ступенів (до 30.0 - 40.0 діоптрій), супроводжується рядом ускладнень і значним зниженням зору. Така міопія називається злоякісною – міопічною хворобою.
     Непрогресуюча міопія проявляється зниженням зору вдалину, добре виправляється і не потребує лікування. Сприятливо протікає і тимчасово прогресуюча міопія. Постійно і стрімко прогресуюча міопія - завжди серйозне захворювання, що є основною причиною повної втрати зору, пов'язаної з патологічними порушеннями в будові ока.
     З медичної точки зору фізику короткозорості можна пояснити так: у короткозорих людей зображення віддалених предметів фокусуються не так на сітківці, як це відбувається у здорових людей, а попереду неї, тому предмети на відстані людина бачить розмито і нечітко. Це відбувається через розтягнення задньої частини очного яблука, що і призводить до анатомічних і фізіологічних змін. Особливо погано на зорі позначаються порушення в судинній і сітчастій оболонках. Саме ці структури очей піддаються коригувальним процедурам при лікуванні міопії в першу чергу.

Причини міопії

     1. Спадковість. Вченими доведено, що існує зв'язок між міопією у батьків та їхніх дітей. Якщо у обох батьків короткозорість, то ризик розвитку такого захворювання у їхніх дітей до віку 18 років становить близько 50%. Якщо ні в мами, ні у тата із зором проблем немає, то ризик розвитку міопії у їхньої дитини складає всього 10%.
     2. Постійні зорові навантаження, яким часто піддаються органи зору. Найчастіше міопія розвивається у шкільні та студентські роки, коли очі піддаються максимальному навантаженню.
     3. Неправильне харчування. Короткозорість може виникнути через відсутність в раціоні людини вітамінів і елементів, які сприяють синтезу тканин оболонки ока і беруть участь в світлосприйнятті.
     4. При порушеному кровопостачанні ока велика ймовірність того, що з часом буде розвиватися короткозорість.
     5. Неправильна корекція зору. Підбираючи окуляри й контактні лінзи в перший раз дуже важливо, щоб були дотримані всі правила корекції і щоб була виключена помилкова міопія. Для того щоб не розвивалася прогресуюча міопія, слід дотримуватися правил і рекомендацій щодо носіння лінз та окулярів і регулярно перевіряти зір.
     Спадковість, все ж, є провідним фактором у формуванні міопії, інші чинники лише провокують короткозорість при вже наявній до неї схильності, особливо у дорослої людини. Але на формування зору у дитини і підлітка впливають усі перелічені фактори.

Симптоми міопії

     Довгий час міопія може розвиватися безсимптомно. Зазвичай короткозорість виявляють під час профоглядів у дорослих або медоглядів дітей у школі та дитячих садках, до цього людина може навіть не підозрювати про свою хворобу. Проявляється короткозорість поганим зором вдалину. У школі дитина просить пересадити на передню парту, люди не бачать номери маршрутних таксі, цінники в магазинах, стає некомфортно дивитися телевізор.
    Існує таке поняття, як помилкова короткозорість. Вона пов'язана зі спазмом акомодації - неправильною роботою спеціального очного циліарного м'яза, і проявляється порушенням чіткого зору на відстані. Діагноз ставлять після обстеження, коли спеціальними препаратами закрапують очі і розширюють зіницю.

Діагностика міопії

     Діагноз міопії встановлюється тільки лікарем-офтальмологом після ретельного і всебічного обстеження. Попередньо проводиться огляд пацієнта, очі піддаються ряду спеціальних досліджень (біомікроскопія, офтальмоскопія, визначення гостроти зору, огляд очного дна тощо). Тільки після всіх цих заходів можна говорити про те, є чи немає короткозорість. При будь-яких порушеннях зору звертатися слід саме до лікаря, оскільки будь-які консультації в оптиці не достатні для постановки точного діагнозу та призначення лікування. Просто придбати окуляри зовсім не означає вилікувати короткозорість. Це корекція зору і часто на не зовсім правильному рівні.

Міопія у дітей і при вагітності

     Міопія у дітей в основному закріплена спадково. У дітей, батьки яких носять окуляри, ймовірність короткозорості також максимально висока. Також має значення, скільки дитині років.
     До одного року міопія у дітей в основному виникає дуже рідко. У дітей дошкільного віку око росте, його будова зміцнюється, в цей час ймовірність розвитку хвороби знижується. Але у віці 11-13 років захворювання трапляється вже частіше.
     Це відбувається через те, що навантаження на очі збільшується, а профілактичні заходи не дотримуються. Негативно на здоров'я очей дитини відбивається тривалий перегляд телевізора і перебування за монітором комп'ютера.
     Лікування міопії у дітей необхідно починати якомога раніше. Але коли дитина ще дуже маленька, вона не може поскаржитися на очі, оскільки короткозорість не викликає болю. Тому батькам слід бути дуже уважними і звертати увагу на те, чи немає у дитини симптомів міопії. 
     До симптомів прояву короткозорості належать примружування, низький нахил голови при  малюванні чи читанні, неможливість розрізнити предмети на далекій відстані. Тому необхідно проходити огляди у офтальмолога навіть без скарг з боку малюка.
      При вагітності міопія створює додаткові умови для вибору шляху розродження. Міопія високого ступеня, що супроводжується початковим руйнуванням сітківки, є приводом для того, щоб акушер-гінеколог, спираючись на рекомендації лікаря-офтальмолога, а також враховуючи розмір тазу, величину плода та інші параметри, вирішував питання щодо можливого розродження шляхом кесаревого розтину. Проте міопія і пологи - цілком сумісні речі. Вагітним жінкам, у яких була виявлена слабка міопія, рекомендується менше дивитися телевізор і сидіти за комп'ютером, а частіше гуляти на свіжому повітрі і їсти продукти, які корисні для очей (горіхи, морква, чорниця), а також робити профілактичну гімнастику.

Корекція і лікування міопії

     Лікування міопії слабкого ступеня проводиться такими способами: корекція за допомогою підбору окулярів, лікування та оперативне (хірургічне) втручання. Як відомо, в період прискореного росту організму короткозорість прогресує швидше, тому її лікування необхідно проводити саме в дитячому та юнацькому віці. Як правило, для зупинки подальшого розвитку короткозорості рекомендується повна корекція (підбір окулярів за діоптріями), рівна ступеню міопії. Носіння спеціальних окулярів може бути непостійним, а лише в разі потреби.
      Зараз хірургічне лікування міопії набуло широкого поширення і полягає у зміцнення задньої частині очного яблука, а також зменшення заломлювальної оптичної сили очей.
Як лікувальний захід при міопії слабкого ступеня варто застосовувати спеціальні вправи, спрямовані на тренування війкового м'яза. Щадний режим у цьому випадку не потрібен, бо явних ускладнень у формі відшарування сітківки або розвитку ускладненої катаракти не буде.
      
Корисні заняття спортивними іграми, під час яких постійно доводиться перемикати увагу (волейбол, баскетбол, а також теніс). Швидка і часта зміна погляду з близької відстані на далекі тренує зоровий апарат, а це також є і профілактикою подальшого прогресування короткозорості.

Артикуляційні вправи для язика

     Для формування правильної та чіткої звуковимови необхідно виконувати логопедичні вправи для розвитку мовленнєвого апарату. Такі вправи сприятимуть виробленню точних, координованих рухів органів артикуляції, допоможуть попередити мовленнєві порушення або подолати ті мовленнєві вади, що вже існують.
     Під час виконання артикуляційних вправ для язика обовʼязково слідкуйте за тим, щоб мʼязи обличчя дитини були розслабленими, губи не округлювалися і не загорталися всередину рота, рухався тільки язик, а нижня щелепа залишалась нерухомою.

Артикуляційна вправа «Лопатка»

Усміхнутися, відкрити рот, широкий розслаблений язик злегка висунути із рота і покласти на верхню губу. Утримувати: 1-2-3-4-5-6-7-8-9-10.

Артикуляційна вправа «Голочка»

Усміхнутися, висунути язик, зробити його вузьким. Утримувати: 1-2-3-4-5-6-7-8-9-10. Слідкувати, щоб кінчик не загинався.

Артикуляційна вправа «Голочка - Лопатка»

Почергово виконувати вправи «Голочка» та «Лопатка» (робити язичок то широким, то вузьким). Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Годинник»

Відкрити рот, губи розтягнути в посмішці, кінчиком вузького язика тягнутися то до правого, то до лівого вуха (в різні куточки язика). Рахунок: 1-2. Слідкувати, щоб щелепа і губи не рухались.

Артикуляційна вправа «Гойдалка»

Відкрити рот і гострим кінчиком язика почергово  тягнутися то до підборіддя, то до носа. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Гірка»

Відкрити рот, заховати кінчик язика за нижні зуби, а спинку язика підняти вгору. Показати круту гірку. Рахунок: 1-2-3-4-5-6-7-8-9-10.

Артикуляційна вправа «Трубочка»

Висунути широкий язик, бокові краї язика загнути вгору. Подути в трубочку, що утворилась. Виконувати в повільному темпі. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Чашечка»

Відкрити широко рот, висунути язик. Кінчик і бічні краї язика підняти до верхніх зубів, але не торкатись їх. Утримувати: 1-2-3-4-5-6-7-8-9-10.

Артикуляційна вправа «Смачне варення»

Рот відкрити. Язиком облизати верхню губу, виконувати рух зверху вниз, ховаючи язик вглибину рота. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Проколи кульку»

Рот закритий. Рухаючи язиком вліво-вправо, намагатись «проткнути» ним то ліву, то праву щоки. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Чистимо зубки»

Відкрити рот і кінчиком язика «почистити» зуби з внутрішньої сторони верхнього і нижнього зубного ряду, виконуючи рухи зі сторони в сторону та зверху вниз. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Маляр»

Відкрити рот, «побілити» язиком піднебіння, виконуючи повільні рухи від верхніх зубів у глиб рота і назад. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Коник»

Відкрити рот, присмоктати язик до піднебіння  і різко відірвати, клацнувши ним. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Грибочок»

Присмоктати язик до піднебіння, широко відкрити рот. Спинка язика – це капелюшок гриба, а підʼязикова вуздечка – ніжка.

Артикуляційна вправа «Барабан»

Відкрити рот. Підняти язик до альвеол («горбики» за верхніми зубами). Утримуючи таке положення, швидко стукати язиком,промовляючи: «т-т-т», «д-д-д», «тд-тд-тд».

Артикуляційна вправа «Злий пес»

Висунути широкий, розслаблений язик і покусати його: спочатку тільки кінчик, потім від кінчика до середини і від середини до кінчика. Рахунок: 1-2.

Артикуляційна вправа «Гребінець»

Висунути широкий і розслаблений язик. «Розчесати» його зубами від кінчика до серединки, а потім від серединки до кінчика. Рахунок: 1-2.

Дислалія у дітей

     Дислалією називають порушення звуковимови, не пов´язаної з вадами слуху, порушеннями іннервації мовленнєвого апарату чи недоліками розумового розвитку дитини.
Дислалія належить до найпоширеніших порушень мовленнєвого розвитку у дошкільнят.

     Причини її виникнення можуть бути дуже різними, назвемо основні.

• Порушення у будові артикуляційного апарату: неправильний прикус, порушення у будові щелеп, укорочена під´язикова вуздечка, високе чи вузьке піднебіння, відсутність деяких зубів тощо. Це призводить до виникнення так званої механічної дислалії. Незалежно від того, у якому віці виявлено ці порушення, необхідно звернутися до ортодонта чи стоматолога, а якщо дитині виповнилося 4 роки, то і до логопеда.
• Наслідування: діти можуть копіювати неправильну звуковимову когось із рідних.
• Недоліки слухового сприймання звуків: це порушення не пов´язане зі зниженням гостроти слуху дитини, його причини приховані в недоліках формування уявлень дитини про звуки рідної мови, недостатності слухової уваги та слухового контролю.
• Негативні біологічні та соціальні чинники. До них належать: патологія вагітності матері, вживання під час вагітності алкоголю, тютюну, наркотиків, обмеженість спілкування дитини, педагогічна занедбаність тощо.

     Не всі порушення звуковимови можна вважати патологічними. Практично кожна дитина молодшого дошкільного віку має певні порушення у вимові звуків. Однак до 5 років такі порушення вважаються природними, оскільки артикуляційний апарат дитини цього віку ще продовжує формуватися. Водночас збереження вад звуковимови після зазначеного терміну вважаються патологічними і потребують виправлення за допомогою спеціальних вправ завдань, які добирає логопед.
      Дислалія може виявлятися двояко:
1. спотворення звука, коли звук, який вимовляє дитина, відрізняється від нормального наявністю присвисту, надмірного шуму, призвуків тощо. Наприклад, горловий Р, міжзубний С (при вимові С кінчик язика просунутий між зубами, до звука С додається надмірний шум) тощо;
2. заміна одного звука іншим. Наприклад, складний звук Р дитина замінює на Л (лак замість рак, лука замість рука) або звук С дитина замінює на звук Ш (шобака замість собака, шамокат замість самокат) тощо.
      Помітивши порушення вимови навіть кількох звуків у дитини,старшої 5 років,слід обов´язково звернутися до логопеда.
     Зазвичай вади звуковимови виявити досить легко. Чимало батьків помічають і знають, які саме звуки не вимовляє дитина. Проте існує хибна думка, що порушення звуковимови виправляються самі по собі. «Не хвилюйтеся, виговориться», - говорять сусіди, друзі і навіть деякі лікарі. Відвідини логопеда відкладають на невизначений час. Однак порушення закріплюється, і діти, які мають вади звуковимови, на момент вступу до школи, одразу потрапляють у групу ризику як схильні до дисграфії.
     Дошкільники з дислалією можуть відвідувати логопункт, а у складних випадках, коли дислалія поєднується з порушеннями мовно-слухового сприймання, логопедичні групи для дітей з фонетико-фонематичним недорозвитком мовлення (ФФНМ). Діти шкільного віку навчаються у загальноосвітніх школах і за потреби можуть відвідувати логопункт.
     Комплекс вправ логопед добирає індивідуально, залежно від характеру порушення та особливостей артикуляційного апарату кожної дитини. У попередженні дислалії важливе місце посідає формування правильної мовленнєвої культури. Дитина має чути чітке, правильне мовлення дорослих, щоб наблизити свою звуковимову до мовної норми.
      Профілактиці дислалій сприяють розпочаті в молодшому дошкільному віці стимулюючі вправи з розвитку органів артикуляції та дрібної моторики пальців рук.

Гіперактивнісь у дітей

       Дитяча гіперактивність - це психологічний і фізичний розвиток дитини з браком уваги, підвищеною руховою активністю, імпульсивністю та збудливістю. Гіперактивна дитина намагається встигнути і зробити якомога більше, і все відразу. Результат, поряд з цим, негативний, оскільки зайнявшись однією справою, дитина перемикається, тут же, на інше. Потім слід третє, четверте, п'яте і без того далі. Всі ці справи дитина кидає, так і не доробивши.

       Перші показники гіперактивності з'являються в молодшому шкільному віці. Хлопчики більше схильні до цього захворювання.

      У групу ризику потрапляють діти, які народилися за допомогою кесаревого розтину, штучно вигодувані, недоношені. Також несприятливо на психіку дитини позначається нестабільна, нервова обстановка в родині. Звичайно, не всі ці діти будуть гіперактивними.

        Гіперактивність у дітей викликана поразкою тих лобових часток мозку, які відповідають за контролювання поведінки і послідовність дій. Поряд з цим, відбувається порушення доцільності поведінки, довільної регуляції усвідомленої психічної діяльності.

       У мозку відбувається перерозподіл ролей. Слабкі структури мозку, що відповідають за гальмування поведінкових і емоційних реакцій, перестають функціонувати вірно. А структури, які відповідають за активізацію психічної діяльності, починають функціонувати на всю потужність. У результаті всього цього, діти не можуть достатньо сконцентруватися на своїй активній діяльності та мотивувати її.

        Причинами гіперактивності у дітей можуть бути: органічне ушкодження мозку дитини ще в утробі матері, спадкова схильність і психологічні травми.

       До шестирічного віку досить важко з'ясувати, гіперактівен дитина чи ні. У дошкільному віці майже всі діти поводяться голосно, набридливо і непосидючий. Але це ще не свідчить, що всі вони гіперактивні. Виключенням можна назвати тих дітей, надактивність яких виходить за всякі рамки. Така дитина може навіть принести собі шкоду, бо вона взагалі не реагує на заборони батьків і їх турботу про його безпеку. Тут теж вкрай важливо не сплутати просту активність і нав'язливу перезбудженість. Отже, говорити про гіперактивності дитини можна з упевненістю лише тоді, коли він досягне шестирічного віку. Іншими словами піде в школу, де, враховуючи вимоги до посидючості й уважності дітей, його гіперактивність буде більш помітна. Дитина просто не зможе робити всі вимоги вчителів за навчальною програмою і дисципліні. При тому, що інтелектуальні властивості дітей з гіперактивністю не поступаються властивостям інших дітей, у них починаються неприємності з навчанням. Такі діти не можуть виконати завдання вчасно, у них з'являються неприємності в спілкуванні з вчителями і однокласниками. Майже всі вимоги вчителів сприймаються гіперактивними дітьми, як щось неймовірне і нездійсненне. Тому, часто з'являються і конфліктні ситуації.

Причични гіперактивності

       Синдром гіперреактивності може бути спровокований ускладненнями, супутніми розвитку дитини, зокрема тими з них, які були актуальні в період вагітності матері, в процесі родової діяльності або в межах періоду дитинства. Виділимо основні причини гіперактивності нижче:

• наявність у матері хронічних захворювань;
• токсичний вплив, обумовлене отруєнням при вагітності, спровокованим певними продуктами, курінням, алкоголем, прийнятими медпрепаратами;
• перенесення травм в період вагітності, ударів;
• перенесення під час вагітності інфекційних захворювань;
• наявність чинника загрози викидня, актуальною, як зрозуміло, в період вагітності матері;
• ускладнення пологової діяльності, що спровокували крововиливи, асфіксію;
• особливості пологів, що виключають їх природне протягом (кесарів розтин, стимуляція пологової діяльності, швидкоплинність пологів або, навпаки, затяжний перебіг пологової діяльності);
• особливості екологічної ситуації в регіоні проживання;
• перенесення певних захворювань. 

Сиптоми 

      Як правило, перші симптоми гіперактивності дають про себе знати у віці 2-3 років, при цьому на прийом до лікаря з супутніми цього розладу проблемами батьки не поспішають. З-за цього які-небудь заходи по даному напрямку починають прийматися лише до досягнення критичної точки, яка доводиться в багатьох випадках до моменту надходження в школу. Основними базовими ознаками, відповідними гіперактивності, можна позначити тріаду проявів, а це підвищена рухова розгальмування, імпульсивність і дефіцит активної форми уваги.
       Дефіцит активної форми уваги полягає, наприклад, у неможливості утримання уваги на конкретному процесі або явищі протягом виразно заданого часового проміжку. Зосередження досягається шляхом визначення конкретної мотивації до цього. Мотиваційний механізм формується при достатньої для цього особистісної зрілості. Що стосується наступного варіанта, а це підвищена рухова розгальмування, то вона виступає як прояви такого стану, як стомлення. У дітей стомлення часто можна порівняти з перезбудженням і з відсутністю здатності до контролю поведінки, що, як зрозуміло, відрізняє його від стомлення у звичному його розумінні.
         Що стосується такого прояву, як імпульсивність, то вона полягає в неготовності до гальмування виникають спонукань і бажань. З-за цього гіперактивні пацієнти часто роблять ті або інші вчинки необдумано, під впливом миттєвого фактора, при конкретному моменті, обусловившем виникнення конкретного спонукання або бажання. Підкорятися правилам при імпульсивності діти не здатні.
          Досить характерною особливістю дітей з гіперактивністю є такий момент, як циклічність, полягає вона в тому, що продуктивність роботи їхнього мозку становить близько 15 хвилин, після чого слід 5-хвилинний «перерву», що дозволяє підготуватися до чергового циклу активності. В результаті такого перемикання можна помітити, що в рамках приблизно однакового та відповідного вказаними цифрами часу дитина як би «випадає» з того процесу, в якому він на момент «перезавантаження» був задіяний (спілкування, конкретні дії). Забезпечити можливість перебування в умовах конкретної реальності дитина може за рахунок виконання яких-небудь сторонніх дій, тобто він може почати крутити головою, крутитися - за рахунок такої рухової активності підтримується сталість роботи мозку.
         Перебуваючи на самоті, гіперактивна дитина не може зосередитися, він також стає млявим, дії, на які він здатний, по більшій частині монотонні і прості у виконанні. Тут дитині потрібна зовнішня активація. Перебування в сім'ї або в умовах невеликих колективів обумовлює цілком адекватну поведінку гіперактивної дитини, однак варто йому опинитися в групі побільше, в громадському місці і т.д. - відбувається надмірне збудження, повноцінна діяльність стає неможливою.
       У числі додаткових проявів симптоматики також можна позначити актуальність незграбних рухів, які обумовлюються слабкістю моторної координації. В цілому діти можуть мати непоганий загальний інтелект, хоча його розвиток обумовлюється певними труднощами на ґрунті існуючої гіперактивності.

Наслідки

      Гіперактивність може призвести до ускладнень у розвитку особистості, формуванні характеру. У дітей з'являються труднощі в навчанні, в спілкуванні з батьками та іншими дітьми, в сприйнятті справжнього світу.

     Якщо гіперактивність не лікувати (не контролювати), вона може сберігаться і в підлітковому віці. Поряд з цим, з'являється ризик соціально страшного поведінки таких підлітків.

    Актуально! Як зміцнити імунітет і більше не хворіти.

Відновити захисні функції організму і зміцнити імунітет можна, якщо слідувати рекомендаціям, які неодноразово довели свою ефективність. Застуда ніколи не приходить вчасно. Так і є воно, зручний час для хвороби? Що робити, якщо застуда перемогла і тепер головне завдання - швидко одужати без ліків? З чого починати? Для відновлення імунітету організму потрібно регулярне поповнення енергії. Зробити це можна за допомогою декількох способів. Але про все по порядку.

1. Здоровий сон

    Хороший сон сприяє швидкому одужанню. Тому, навіть якщо за вікном ясний день і прекрасна погода, а друзі кличуть на шашлики - потрібно пояснити їм, що ви захворіли і відкласти всі справи. Увімкніть заспокійливу музику для медитації або класику - лягайте в ліжко, розслабте тіло і постарайтеся заснути. Порада: щоб швидше одужати, необхідно лягати спати не пізніше 10 годин вечора - це дозволить максимально задіяти відновні функції організму. Тривалість сну повинна бути не менше 8 годин. Але якщо тіло все одно вимагає відпочинку - дотримуйтесь постільний режим. Відмовтеся на час хвороби від будь-яких фізичних навантажень.

2. Вода - джерело здоров'я і молодості
      Про цілющість чистої негазованої води можна говорити годинами. Вона корисна не тільки під час хвороби, але і для профілактики всіх захворювань. Вода допомагає налагодити обмін речовин, поліпшити роботу травної та нервової системи. Ця рідина виводить токсини, прискорює процес одужання, активізує роботу головного мозку, підвищує імунітет і навіть уповільнює процес старіння організму! Дізнатися індивідуальну норму споживання води просто - для цього потрібно знати свою вагу: на кожен кілограм щодня потрібно від 35 до 45 мл води. Наприклад, для людини вагою в 60 кг необхідно від 2,1 до 3 л. води на добу.

3. Правильне харчування
      Для якнайшвидшого одужання необхідно поповнити свій харчовий раціон продуктами з високим вмістом білків і вітамінів. Це допоможе знову стати здоровим за кілька днів. Найбільш корисними продуктами по праву вважаються: мед, морква, ягоди, часник, цибуля, лимон, апельсин, молочні продукти, куряче м'ясо, прянощі і морська риба. Щоб підвищити імунітет і швидше одужати, слід виключити з раціону смажені продукти - їх варто замінити сирими овочами і фруктами, стравами, приготованими на пару або в духовці. А м'ясо і рибу краще вживати у відвареному вигляді. Відмінним засобом для приготування корисних продуктів стане пароварка, яка зберігає приємний смак їжі і всі цінні для організму вітаміни та мікроелементи.

4. Зелений чай
     Про цінності зеленого чаю відомо багато. Так, кілька кухлів теплого зеленого чаю допоможе налагодити роботу імунної, нервової і травної системи. Антиоксиданти, які у великій кількості містяться в листках зеленого чаю, сприяють виведенню токсинів. Також зелений чайне листя допомагають боротися із запальними процесами в тілі і навіть продовжують молодість організму. Під час хвороби корисно пити зелений чай з медом. Але будьте обережні: не додавайте мед в гарячий чай - перш остудіть напій до кімнатної температури. Це збереже всі цінні компоненти меду і принесе максимум користі.

5. Радійте життю!
        Як стверджують вчені і життєвий досвід багатьох людей, позитивні емоції - найкращі ліки від будь-якої хвороби і ефективне потужний засіб для профілактики застуди. Зміцнювати імунітет і захисні функції організму можна за допомогою радісних емоцій.

6. Відпочинок - вірне ліки
       Не потрібно працювати без перерви та вихідних. Щоб уникнути хвороби, слід відпочивати кожен день від 20 до 40 хвилин.

7. Улюблене захоплення

        Бажаєте більше не хворіти? Приділяйте більше часу своїм улюбленим заняттям. І навіть якщо ці справи не приносять сьогодні матеріальної вигоди, зовсім марні для роботи і вдома - займайтеся вашим хобі регулярно, мінімум по 30 хвилин щотижня. Вам подобається малювати, але це вважається дитячою примхою? Забудьте про нав'язаних вам штампах і зробіть себе щасливою людиною. Це не тільки поліпшить стан здоров'я, але й підвищить якість вашого життя, зміцнить відносини з близькими людьми, колегами і просто знайомими.

8. Гармонія взаємин
      Насолоджуйтеся спілкуванням з близькими, даруйте та отримуйте тепло і любов, не сваріться, мирно вирішуйте наявні конфлікти - і незабаром ви дізнаєтеся про чудодійні цілющі властивості, якими володіє ваше тіло. Через пару днів від застуди не залишиться і сліду.

9. Обіймайтеся!
          Сім теплих обіймів на день, які тривають не менше п'яти-семи секунд, здатні підвищити імунітет, поліпшити настрій, налагодити роботу дихальної, травної та нервової системи.

Як уникнути застуди?
      Після одужання слід збільшити фізичну активність - можна записатися на заняття у фітнес-центр або тренажерний зал. Рухливий спосіб життя - вірний супутник тих, хто регулярно і в помірних дозах займається спортом або гімнастичними вправами. Регулярні фізичні навантаження зміцнюють імунітет і благотворно впливають на загальний стан здоров'я.

Що таке "інклюзія"?     

    Інклюзія (від англ. inclusion — включення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян в соціумі. І насамперед тих, що мають труднощі у фізичному чи розумовому розвитку. Він передбачає розробку і застосування таких конкретних рішень, які зможуть дозволити кожній людині рівноправно брати участь в академічному і суспільному житті. Поняття інклюзії близьке за значенням з поняттям інтеграція та протилежне до сегрегація. При інклюзії всі зацікавлені сторони повинні брати активну участь для отримання бажаного результату.
     Інклюзія в широкому соціально-філософському сенсі розуміється як форма буття, спільного життя звичайних людей і людей з обмеженими можливостями (інвалідів), за чи проти якої виступає суспільство та його підсистеми (у тому числі інститути освіти), і по відношенню до якої і ті, й інші члени суспільства мають право вільного вибору.
Інклюзія — це процес реального включення осіб з інвалідністю в активне суспільне життя і однаковою мірою необхідна для всіх членів суспільства. Інвалідність — це не вирок долі, це, швидше, такий спосіб життя за обставин, що склалися, який може багато дати особі з інвалідністю і людям, що оточують її, якщо інвалідність розглядати в рамках соціальної концепції. Тоді головний сенс процесу інклюзії можна позначити так: «Всім тут раді!» Або може стати нестерпним щоденним стражданням для всіх членів суспільства, якщо інвалідність розглядати тільки в рамках біологічної концепції, коли «Інвалід — людина, яка повністю або частково позбавлена працездатності унаслідок якої-небудь аномалії, поранення, каліцтва, хвороби» (С.І. Ожегов).
     Останнім часом в освітньому просторі все частіше можна почути таке словосполучення, як «інклюзивна освіта», або «інклюзивне навчання». Не хочеться вдаватися сьогодні до наукових визначень даного терміну, намагатимусь роз’яснити його зміст простіше.
«Одного зимового ранку багато учнів прийшли до школи, але вони не могли відразу попасти до шкільного приміщення. Справа в тому, що сніг запорошив східці, які чистила лише одна жіночка, що працювала в даній школі. Учні намагалися терпляче чекати доки вона очистить їм прохід. На противагу тому, хлопець, який приїхав до школи в інвалідному візочку, попросив почати прибирання снігу з пандуса. На що прибиральниця відповіла хлопчику, який мав обмеження рухового апарату: «Подивись, ти лише один на візочку, а чисті східці чекають багато учнів. Я не можу надати пріоритет тобі одному, тому що тих, хто чекає чисті сходинки більшість». На що учень на візочку відповів: «А Ви почистіть пандус і по ньому до школи зайдуть всі учні».
      Ця історія максимально точно розкриває зміст поняття «інклюзивне навчання».
Заклади інклюзивного типу працюють з усіма дітьми, незалежно від рівня їх фізичного розвитку, расової приналежності та інших чинників. Тому думка про те, що в них все пристосоване (форми та методи навчання і виховання, обладнання, тощо)лише для «особливих» діток є помилковою. Такі заклади в однаковій мірі приділяють увагу всім вихованцям. Вони створюють найбільш сприятливі умови для оволодіння дітьми навичками колективної праці і самообслуговування , розвитку та навчання, вчать співчуттю і толерантному відношенню до всіх.
    Завдяки інклюзії у дітей, що мають різні обмеження, формується та розвивається почуття, що вони такі ж як всі,нічим не відрізняються від свої здорових однолітків. А здорові діти навчаються сприймати своїх «особливих» друзів звичайними, намагаються налагоджувати з ними приятельські стосунки.